отак ми живемо...

Ми живемо в якомусь дивному просторі. На межі, на роздоріжжі. Посередині двох реальностей - однієї дійсної, справдженої, завіреної «мокрими» печатками. А інша - - втілення Абсолюту, де є місце Граалю, дивам і дивакам. 
Вечірній автобус везе додому. Повз вогники чужих осель, повз чужі життя. Пустий салон, вимкнені ліхтарі і ти один на задньому сидінні. А поряд пролітають легковики, несуть своїх господарів до родин, до коханих, до таких теплих постелей і до телеекранів. А ти один. І ти їдеш в протилежний їхньому бік. Ні, в тебе звісно є своя родина, є улюблене ліжко. Але якась стіна - тонка і незрима існує між твоїм світом і буттям решти. 
Ти схожий на скрипаля, який стоїть посеред натовпу на центральній вулиці міста. Він насамоті зі своєю скрипкою, він витворює музику і насолоджується нею. Він наодинці з власною мелодією посеред величезної купи людей, які його слухають, або не звертають уваги на те, що ось тут, поряд, твориться таїна мистецтва. Або ж ігнорують його, чи просто проходять повз. Та думається, що в такі моменти скрипалеві ніхто не потрібен. Доки триває ця магія мистецтва, він на вершині слави, навіть якщо він - вуличний музикант. Він - Майстер, він тріумфує. І чи потрібне в такі моменти визнання високоповажною публіки? Аж ось уривається мелодія. Музикант кладе скрипку у футляр і ніби день згас, ніби стали сірими фарби, якими невідома рука малює вулицю. Тепер не упізнати його - не більше, не менше, він став частиною безликого цілого. 
Ти десь підсвідомо розумієш, що твій час тут, тобто ти просто не можеш мати іншого його проміжку. Але так само глибоко всередині зринає думка про те, що насправді все могло б бути інакше. Цей поділ життя на дві реальності, ці дивні сни, з яких так не хочеться вертати. Балансуєш на межі, і не можеш знайти стартову точку симетричного візерунку. Пункт зупинки, де тихо і спокійно, де вітер не куйовдить волосся, де не чути слів обману, де панує благословенна тиша. Де є місце тільки твоїм відчуттям. Вакуум. 
У твою тишу вривається навіжена сирена. Швидкої чи міліції чи пожежної машини. Щось трапилося. А у тебе все ок. Ти їдеш додому. У теба в запасі кілька хвилин тиші, твій автобус останній і ти в ньому - єдиний пасажир. Заряджаєш тишу в револьвер відчаю і стріляєш нею кудись наосліп, в гамір, в натовп, у вчорашній крик безсилля. Віриш у те що вцілив, але виходиш на зупинку і шум наростає. Ти розумієш - промазав, і з посмішкою думаєш - а чи не піти на курси снайперів? (с) 2009Комментировать

Такую только на руках носитьИ мир бросать под ноги ежечасно,И поклоняться тайно,

Такую только на руках носитьИ мир бросать под ноги ежечасно,И поклоняться тайно, сладострастно,И золото, и сердце ей дарить.Ей нужно свои жизни посвящать,Великие и малые победы,И вечера, и ночи, и рассветы,Ее своей судьбою называть.О ней во сне мечтать и наяву,Беречь от злобы. зависти, заботы...Я улыбнулась отраженью своемуИ гордо поспешила на работу.

Мужчина..не достойный ее снов....

Она скользила по небесной глади
И пряталась в туманах от разлук...
Ее любил.. с земли на небо глядя...
Мужчина... не достойный ее рук....
Она ждала потерянного лета...
А он дарил ей сладость глупых фраз
И ждал ее...и не просил ответа...
Мужчина.... не достойный ее глаз...
Он пел ей про заброшенные замки,
Он был с ней нежен и по детски глуп...
Он сам себе(и ей) придумал рамки...
Мужчина...не достойный ее губ...
Она бежала босиком по ветру..
По венам одиночества мороз...
Ей вслед смотрел любовью безответной
Мужчина ...не достойный ее слез...
Он гладил ветер,целовал рассветы
И отправлял ей запахи цветов...
И как всегда - не требовал ответа...
Мужчина..не достойный ее снов....
Она летела по просторам ночи
И пела песни северных дорог....
Ее искал и верил в чудо..очень..
Мужчина...не достойный ее строк..